Дженніфер Клемент: література без кордонів

Дженніфер Клемент пише романи, які критики називають сповненими поезії, магії та чарівності. Пише своєю рідною англійською, попри те, що майже все життя прожила в Мексиці. 2009 року вона очолила мексиканський клуб PEN, а з 2015-го стала першою жінкою-президенткою PEN International. Тоді до завдань організації, яка об’єднує письменників, додалося ще одне – захищати журналістів.

 

 

 

У Мексиці, країні всесильного наркобізнесу, щороку вбивають кільканадцятьох журналістів, а вбивць майже ніколи не карають. Загроза свободі слова та творчим людям, які насмілюються йти проти системи, була лейтмотивом Міжнародного конгресу PEN у Львові, де "Читомо" спільно із kmbs дізналися, як англомовна мексиканська письменниця координує захист людей слова в усьому світі та чому не боїться піднімати найнебезпечніші теми в своїй країні.


Позаторік у Квебеку на 81-му конгресі PEN вона перейняла естафету в канадського письменника Джона Ролстона Сола, який був президентом шість років. Вперше за майже століття існування PEN його очолила жінка. «Я ніколи не думала про те, щоб бути президентом міжнародного клубу. Раптом мені почали надходити листи про те, що мене номінували різні країни – Швеція, Данія, Норвегія, Південна Африка та інші. Це був сюрприз. Після номінації були вибори. Я вирішила, що буду боротися до кінця, і перемогла!», – розповідає Дженніфер.

«Я віддана ідеям PEN і щиро вірю в них, – каже письменниця. – Вірю в те, що література не має кордонів, що література – це універсальна мова, вірю у свободу, вірю у правду. Робота в PEN – це покликання, робота для альтруїстів. Ми допомагаємо ув’язненим або переслідуваним владою письменникам. Я точно знаю: якщо зі мною щось трапиться, PEN буде поряд».

 

 

 
Література - повноцінний гравець у сфері прав і свободи людини. Вона говорить про соціальні умови і зробила багато для того, щоб змінити їх

 

 

Головна місія PEN – промоція мирних переговорів та діалогу через літературу і письмо. «Ми розглядаємо літературу як повноцінного гравця у сфері прав і свободи людини. Вона говорить про соціальні умови і зробила багато для того, щоб змінити їх», – пояснює Дженніфер. Наприклад, «Олівер Твіст» Діккенса змінив ставлення суспільства до дитячої праці, твори Віктора Гюґо – сприйняття бідних, романи Джейн Остін – ситуацію з правами жінок. Своїми романами, які, на жаль, поки що не перекладені українською, Дженніфер Клемент сподівається вплинути на проблеми мексиканського суспільства.

Батько Клемент – хімік за фахом і правозахисник за покликанням, мати – художниця. Коли Дженніфер виповнився рік, сім’я переїхала до Мексики.

«Я пишу й читаю з дитинства. В мене є довгі поезії, написані ще у сім-вісім років. Пам’ятаю, як у дванадцять-тринадцять років думала, що найнеймовірніше, що може статися з тобою – це публікація твоєї книжки. Хвилююся щоразу, як моя нова книжка виходить у світ», – розповідає письменниця.

 

Також вам можуть бути цікавими такі матеріали:

Шлях до добробуту

Філіп Сендс: "Люди хочуть дізнаватися велику історію через особисту"

Чинники наших змін

 

Хвилюватись доводилось не раз. Її перша книжка вийшла 2000 року – це були спогади про Жана-Мішеля Баскія, американського художника родом із Гаїті. Дженніфер Клемент навчалась у Нью-Йоркському університеті, де познайомилась із компанією, до якої входили Баскія, Енді Воргол, Мадонна та Кіт Гарінґ. 1988 року двадцятисемирічний Баскія помер від отруєння наркотиками. Про його життя і творчість написали не одну книжку, проте «Вдова Баскія» Дженніфер Клемент не схожа на інші – це історія, написана від імені коханої художника Сюзан Малук.

У Мексиці Дженніфер ходила до англомовної школи. «До речі, там також навчалися діти Ґабріеля Гарсіа Маркеса, – згадує вона. – Там були суворі порядки, а навчання не було двомовним – лише англійська. Потім у Нью-Йоркському університеті я вивчала англійську літературу. Тому, попри те, що можу без проблем писати іспанською, я надаю перевагу англійській». Свої романи Дженніфер не перекладає на іспанську сама, але консультує перекладачів. Вона порівнює свій досвід із українською ситуацією – «ви маєте досить відомих і хороших письменників, які пишуть не українською, а російською».

 

 

 
Те, про що я пишу, йде з глибини. А глибина ця майже завжди болюча

 

 

Навесні 2018 року виходить новий роман Дженніфер – Gun Love. Це історія про матір та чотирнадцятирічну доньку, які переїжджають до Флориди та живуть у трейлер-парку в автомобілі посеред небезпечної місцевості, де всі люди мають зброю. Це гіпнотична історія про жорстокість, сім’ю та суспільство, де зброю дарують замість квітів.

«Зараз мені важко писати, – говорить письменниця. – Коли я очолила PEN, ця книжка була майже завершена. Але поєднувати роботу президента клубу та писання досить нелегко».

Дженніфер Клемент каже, що завжди розглядала літературу як зброю в боротьбі з соціальною несправедливістю. У своєму останньому романі Prayers for the Stolen вона розповіла історію малих дівчат, яких матері ховали в ямах на кукурудзяних полях, аби їх не викрали й не продали в сексуальне рабство.

«Коли я вперше почула цю історію, то знала, що мій наступний роман буде про цих дівчаток. Ця історія дуже болісна для мене, адже, з одного боку, вони як кролики, що ховаються в ямах, з іншого – їх неначе ховають заживо», – каже письменниця. Prayers for the Stolen називають наркороманом – це спеціальний термін, яким у мексиканській літературі позначають твори про наркоторгівлю та її вплив на життя країни. Хоч книжка й не про наркотики, однак торгівля людьми – один із проявів беззаконня, що буяє в Мексиці з вини наркокартелів.

«Народитися некрасивою – це найкраще, що могло статися з тобою в Мексиці, інакше тебе викрадуть і продадуть у сексуальне рабство. Те, що раніше називали наркокартелями, тепер класифікують як транснаціональні кримінальні організації. І саме вони займаються викраденням дівчат та жінок. Протягом дня жінку продають близько десяти разів, у той час як пакетик з наркотиками – лише раз», – говорить Дженніфер.

Серйозні, болючі теми вона обирає не навмисно. Каже, що переконана – література не завжди має бути повчальною. Просто пише про те, що їй болить. «Це йде з глибини, – пояснює письменниця. – А глибина ця майже завжди болюча».

 

Джерело: "Читомо"

Коментарі