Уроки лідерства від диригентів

Нещодавно в kmbs відбулась подія, що передувала щорічній конференції TEDx Kyiv. Ми переглядали виступи спікерів глобального TED на тему пізнання себе та лідерства. Серед інших, своїми думками ділилися відомі диригенти сучасності Бенджамін Зандер та Ітай Талгам. Кожен з них має своє бачення лідерства і приклади його реалізації.

 

 

 


Бенджамін Зандер:

 Коли мені виповнилось 45, я вже диригував протягом 20 років – раптово мене просвітило: диригент оркестру не створює ані звуку. Моє фото з’являється на обкладинці дисків, але я не створюю ані звуку. Диригент залежить виключно від свого вміння робити інших людей могутніми. І усвідомлення цього змінило моє сприйняття світу в цілому. Це повністю змінило моє життя. Я зрозумів, що моя робота – пробудити до реалізації здібності інших людей. Звичайно ж я захотів дізнатися, чи це в мене виходить. І знаєте, як це побачити? Подивіться в їхні очі. Якщо їхні очі світяться, знайте, у вас виходить.

В мене є своє визначення успіху. Для мене – це дуже просто. Це не про багатство, славу і владу. Це про те, скільки сяючих очей навколо мене.

І ще – задумайтесь над тим, наскільки важливими є ваші слова до інших. Я навчився цього в жінки – однієї з небагатьох, хто пережив Освенцим. Вона потрапила в концтабір, коли їй було 15, її братові – 8, батьків вони втратили. Вона розповіла мені: «Ми їхали в поїзді до Освенцима – і я побачила, що мій брат загубив своє взуття. І я сказала йому: Чому ти такий дурний, чому не можеш тримати свої речі при собі, на бога?» Так, як старша сестра може сказати молодшому братові. На жаль, це були останні слова, які він почув від неї, бо відтоді вона його не бачила. Він не вижив. Вона сказала мені: «Я вийшла з Освенцима в життя і склала обітницю: я ніколи не скажу нічого, що не могло б бути останніми словами, які я промовлю в своєму житті». Чи ми можемо так жити?

 

Ітай Талгам:

Магічний момент диригування. Коли диригент піднімається на сцену, стає на спеціально відведене місце і на фоні всього того шуму робить маленький рух – раптово, з хаосу породжується порядок. Шум стає музикою... Для створення мелодійного звуку необхідна неабияка майстерність як диригента, так і кожного музиканта в оркестрі. Диригент – це лідер оркестру, який формує звучання кожного музичного інструмента в єдину мелодію. Диригентам, як і корпоративним лідерам, притаманні різні стилі управління і це яскраво можна помітити на прикладі роботи відомих маестро.

 

Рікардо Муті:

Коли Муті питають: «Чому ви диригуєте так напружено і владно?», він каже: «Це відповідально.» І тут він не має на увазі відповідальність перед самим Моцарта. Він диригує так, ніби композитор сидить по центрі у третьому ряду і слухає. Тому немає і тіні надії, що він буде експериментувати і дозволить музикантам відійти хоч на крок вбік.

Але знаєте, що сталося з Муті? Кілька років тому він отримав листа, підписаного усіма 700 музикантами Ла Скала, у якому йшлося: «Ви великий диригент. Ми не можемо працювати з Вами. Будь ласка, підіть у відставку.» Чому? «Тому що Ви не даєте нам можливості розвиватися. Ви використовуєте нас як інструменти, а не як партнерів...» Він хороший хлопець, дійсно хороший. Та чи міг він менше контролювати своїм музикантів під час гри або контролювати по іншому?

 

Ріхард Штраус:

Коли йому було 30, – він написав «10 заповідей для диригентів». Перша з них звучить так: «Якщо ви спітніли до кінця концерту, значить ви робите щось не так».

Головна ідея диригування  – дозволити музиці статися самій  по собі. Не втручатися. Але як це можливо? Він практично не керує процесом – не дає вказівок. Він передає дуже сильне повідомлення музикантам: ну ж бо, хлопці, ви повинні грати за книжкою. Це не про мою історію. І не про вашу. Це просто виконання написаної музики – не інтерпретація.» Інтерпретація – це передача власного розуміння музики виконавцем. Але Штраусу цього не треба. Він – за майстерне відтворення, тому і застосовує інший вид контролю.

 

Герберт фон Караян:

Коли він диригує, його очі закриті. Він не бачить оркестр. Як же вони грають? Оскільки це німецький оркестр, то вони дивляться на Караяна, – а тоді – переглядаються: «Чи розумієте ви чого хоче цей чоловік?» Далі перший музикант оркестру веде весь ансамбль разом.

Коли Караяна запитували про його спосіб диригування, він чесно відповідав: «Найгіршу шкоду, яку я можу заподіяти моєму оркестру – це дати чітку інструкцію. Тому що це унеможливить ансамбль. Вони слухають один одного, так і має грати оркестр.» 
Справжня музика – лише в голові у Караяна, а завдання музикантів – вгадати про що він думає. Вони знаходяться під великим тиском, адже він не дає їм ясних вказівок, але все ж вимагає однозначного результату. Це ще один вид дуже жорсткого контролю.

 

Карлос Клейбер:

Якщо спостерігати за його обличчям і рухами під час диригування – помічаєш, що він випромінює щастя. І важливо, воно не стосується його задоволення від власноруч створеної музики. Це щастя він відчуває від здатності зробити так, щоб водночас були почуті історії інших людей.

Він дає музикантам простір  для інтерпретації. Це породжує зовсім іншу історію. Він не дає їм чітких інструкцій, але очікує особистого вкладу кожного музиканта. І це робить їх повноцінними партнерами, які разом будують мелодію. Це дуже втомлює, але це найкращий спосіб створення музики.

Коментарі