kmbs CHANGE talks: Влад Троїцький про мрії, мистецтво і бізнес

Театральний режисер, засновник та керівник ГогольFestу, мрійник та реаліст - на зустрічі в Києво-Могилянській бізнес-школі розповів про арт-кластер, студентські часи та про те, як створити виставу.

 

 

 

 

 

 

 

Про мрії

Хочеться говорити про мрії. Є мрії двох типів. Перший - як у героя "Мертвих душ" Манілова, який думав побудувати міст зі свого села до Москви. Зрозуміло, що міст він цей ніколи не побудує. Але він щасливий в оцій своїй мрійливості, фантазіях, і радісно проживає своє життя. Часи насправді зараз неспокійні, маніловщину собі дозволити навряд чи можна.

Тож інший тип мрій - це коли ти все-таки ловиш в собі енергію змін і кажеш: "я можу це зробити".

Спочатку з’являється оце "я можу" - амбіція, бажання тягнути за собою світ. Це такий героїчний стан, потім приходять сумніви, та зупинитися вже не можеш, йдеш до кінця. І тут вже є такий момент: чи ти знайдеш силу сказати собі і своєму оточенню "ні, це не моя особиста історія - це наша історія"?

Це доволі складний перехід, особливо у нас, в Україні.

У цьому році я зробив гасло "Присвой ГогольFest". Чому для мене важливий момент цього присвоєння? Я не про те, як відірвати собі шматок.

Я кажу про те, що можна спільно створювати свій світ! Я хочу, щоб МИ разом це зробили. Якщо в нас не вийде створити це "ми", то нічого не вийде.

 

Про енергію до змін

Коли кажуть: "те робити не потрібно", "все це не має сенсу", звичайно, такий меланхолійний стан може тебе затягувати. Для мене це дуже провокативне відчуття. Мозок каже: "В жодному разі цього не роби".

Кожного раз ти попадаєш на гроші, часто не свої... От і зараз ситуація: завтра відкриття, а у мене розрив по касі… І потрібно себе кожен раз мобілізовувати, аби зробити цей крок, прокинутися від летаргії, знову увійти у світ енергії омани.

Справа в тому, що я не хочу колись потім. Я хочу зараз, при своєму житті. Хочу тут і зараз! Я кажу про мрію, про те, що змінює світ.

 

Комунікативний простір

Ми самі маємо створити світ, який буде для нас комфортним. Але комфортним не в тому сенсі, щоб добре погуляти в ресторані чи посидіти вдома на дорогих меблях, а в сенсі комфортного комунікативного простору.

Думаю, всі ви подорожуєте, і вам знайоме це відчуття "повернення трошки не туди". Особисто мені тут катастрофічно не вистачає ясного, адекватного спілкування на правильні теми. Так, кожен з вас напевно сформував свій маленький світ з нормальними людьми навколо. Та виникає питання: а які світи побудовані, окрім вашого?

Чому в Києві не існує жодного простору, куди можна піти і посидіти по-людськи? Чи є той світ, який ви можете показати своїм дітям? Ви розумієте, це стосується кожного з нас! Нашим дітям немає куди ходити. Є Хрещатик, така собі клоака з пивом і святом вишуканого смаку для любителів "Віагри"... А як вам це свято мракобісся і сатанізму - 1025-річчя хрещення Русі? Мене просто злякало те, що відбувалось на Хрещатику: похмурий натовп людей, якісь чоловіки з тату на сцені - і ось так ми святкуємо хрещення Русі.

 

Про арт-кластери

В усіх європейських країнах існують так звані арт-кластери. В Москві це Винзавод, АртПлей, Флакон. В Берліні, Парижі їх взагалі хоч греблю гати. Дивно, але в Україні нічого подібного не існує, хіба що на мікрорівні.

З Європою все зрозуміло: в них є чиновники, які повинні турбуватись про соціальну та культурну адаптацію молоді. В них політика поставлена таким чином, що "нехай краще молодь займається музикою чи малює, аніж колеться".

В нашій державі не будуть вкладати в це бюджетні гроші, їм не до цього. В Росії відбувається інакше - якісь бізнесмени, побачивши щось таке десь в Парижі, роблять вдома це для власної примхи.

І тут є суттєва відмінність українців від росіян. Вона полягає в тому, що росіянин принципово здатен зробити безглуздий вчинок. А українець завжди буде шукати вигоду в своїх діях, думати, що він отримає і для чого це йому робити.

 

Побудувати свій світ

Яким чином ми можемо сформувати цей простір? Можна виправдовуватися, що президент поганий, те погане... Але це слабке виправдання. Якщо наївно припускати, що держава щось нам винна, то в безнадійному очікуванні можна пропустити все своє життя. Можна інфантильно засмучуватися, входити в мізантропію. Та в мене питання: а що ти сам зробив, щоб не було погано?

Ми зараз  в промзоні на Видубичах, на покинутому заводі, будуємо цей "храм". Подібні місця не виникають просто так. Це має бути "намолене" місце, з сенсом, з власними ритуалами.

Наразі питання навіть не в тому, щоб зібрати художників з їхніми каляками-маляками та музикантів, які будуть бавитись. Хоча художники - вони такі, можуть приживатись, де завгодно. І таким чином облагородити будь-які занепади...

Питання полягає в іншому: 6,5 гектарів землі, серед них 27 тисяч кв.м. приміщення. Думаю, є багато людей, які б хотіли мати офіс в просторі, де поруч є театри, сучасні галереї, приємні тобі люди.

В принципі, можна піти шляхом здачі в оренду - різноманітним креативщикам, продакшн-студіям, коворкінг-просторам, можливо й бізнес-школам. Проте це не системно. Потрібна загальна ідея, "інтерфейс", через який всі ці гарні люди та компанії будуть у цей простір заходити. Насправді, це можливість вибудувати свій світ. Моя мотивація – запустити людей в мандрівку.

 

Про кодування майбутнього

Люди, які беруть у цьому участь, фактично кодують своє майбутнє. І навіть ті, хто не беруть участі, теж кодують своє майбутнє. Насправді ми кожної миті кодуємо своє майбутнє. Просто в деякі моменти це відбувається концентровано, а іноді - ніби розтягнуто. Наразі такі часи, що ця концентрація дуже висока. Я не знаю, чи є в вас це відчуття - у мене воно є. Що зараз ніби такий переломний момент.

Та якщо нічого не робити, то існує два варіанти: тікати за кордон або у внутрішню еміграцію. Але це ж така сумна історія…

 

Про сенс

Я вважаю, сенс не можна вигадати. Він в тебе входить - як знання, як розуміння. Він або є, або його нема.

 

Про Інтернаціонал

Кодова назва перформенсу-відкриття ГогольFestу цього року - "Не цар, не бог і не герой". Це слова з Інтернаціоналу.

Вірш звучить так: "Никто не даст нам избавленья: ни бог, ни царь и ни герой. Добьемся мы освобожденья своею собственной рукой." Звісно, можна розуміти це як звільнення від когось, але в першу чергу ми маємо звільнитись від власного рабства, від раба всередині себе.

 

Про студентські часи

У нас був прекрасний театр - називався "Вим’я". Ми балувалися, звісно. Я театром займатися не планував. Більш бредового заняття для чоловіка не знайдеш, це жах. Я завжди ненавидів театр, та й зараз в театр не ходжу. Тоді ми робили суперперформанси.

Перша музична група мала назву "Лєйся-вєйся", ми зі Скрипкою грали АС/DC на балалайках. Це все смішно було.

 

Про медіа

Коли я вмикаю телевізор, в мене виникає такий художній образ: стоїть 5-метрова труба, з якої ллється лайно, а ти стоїш такий зі склянкою - води попити... Там є вода - новини бувають хороші, але вони змиваються цим всім.

Наприклад, наші українські діти зайняли третє місце на європейській олімпіаді з математики. Ви чули цю новину? Це відбулось десь півтори тижні тому. А ми ж навіть не підозрюємо, що в нас відбуваються такі прекрасні події.

Я придумав проект, його суть така. Є нормальні, правильні новини про культуру, бізнес, освіту; і є нормальні журналісти, які працюють в своїх медіа. Відбувається такий-собі "масонський зговір", кодова назва якого "Справжня Україна".

Говорячи про гарні новини, журналісти кажуть, що це і є справжня Україна. "Діти перемогли в олімпіаді. Справжня Україна", "Фільм Марини Вроди переміг на Канському кінофестивалі. Справжня Україна," і т.д.

Ми б отримали таке собі надмедіа, коли налаштовуючи правильні фільтри по коду "Справжня Україна", ти отримуєш правильні новини, які тобі цікаві.

 

Про "Дах"

Чому за кордоном мені легко щось робити, за це платять гроші, а тут щоб щось створювати дійсно цінне, я маю сам платити? Ви можете собі уявити, "Дах" - це обличчя України, яке знали у світі. Ми скрізь граємо у кращих театрах, в Парижі, Лондоні, в Москві, а в Україну приїздимо ніби бідні родичі.

Я утримував "Дах" 20 років, а це мінус 10 тисяч доларів щомісячно. Та більше я його не можу утримувати - це дорого для мене. Чи гірко мені? Дуже гірко! Витративши 20 років життя, отримавши досвід та знання, я зрозумів, що в нашій країні, в нашому місті, це є абсолютно не успішним.

Ми, українці, викидаємо своїх священних корів - викидаємо прямо в смітник. Це ж не стосується мене особисто. Це стосується, наприклад, композитора Сільвестрова - вершини композиторської думки світового рівня.

Чи ось Марчук - один з найкращих сучасних художників. Ющенко пообіцяв зробити для нього музей. І де музей? Хіба це дорого - виділити 200-300 кв.м. для Марчука?

 

Про бізнес

Я ж насправді б/у-шний бізнесмен. Я не така собі творча особистість, як може здатися. Побудував 4 бізнеси, і принаймні 2 з них ще працюють.

 

Як поставити виставу

Поставити виставу - це означає за 5 тижнів створити продукт з нуля. Як до цього можна підійти? Можна забивати в прокрустове ложе своїх людей. Це жорстка авторитарна система, і вона більш-менш працює, особливо якщо ти професіонал. Інший варіант полягає в тому, що ти говориш: "Друзі, ви вільні! Давайте помріємо!".

Це мій підхід до роботи. Люди взагалі кумедні. Спочатку вони лякаються, а потім в них визріває це почуття свободи. Вони починають змінюватись: в них навіть стає інший вираз обличчя, вони починають подобатись собі, в них з’являється почуття власної гідності. Ця ейфорія триває 2-3 тижні. А потім раптом лякаються: а може так не вийде? Тоді я кажу: Це ваше життя і ваш вибір.

Це вам виходити на сцену, я ж після однієї-двох прем’єр поїду. Я можу зараз все жорстко зафіксувати, забити ці цвяхи, аби вам було спокійно як на кладовищі. Або у вас є така рідкісна можливість - бути вільними людьми. Вони думають трохи - і все-таки вирішують бути вільними.

 

Стаття була опублікована на сайті УП.Життя

Коментарі