Витоки щастя

Книга «Потік» Мігая Чиксентмігаї за майже 30 років з моменту свого виходу набула чималої популярності. Нещодавно вона вийшла українською мовою. На бізнес-майданчику «Форуму видавців» відбулось обговорення ключових думок з цієї книги, у якому приймали участь Ярослав Рущишин, власник компанії «Троттола», та Вахтанґ Кебуладзе, філософ і запрошений викладач kmbs.

 

 

 

 

Звідки походить щастя?

 

Вахтанґ Кебуладзе: Першим, хто побудував навколо поняття «щастя» етичну концепцію, був Арістотель. Альтернативну йому лінію запропонував Епікур: він базував свою концепцію на принципі задоволення, насолоди, втіхи. І це дві принципово різні ідеї. У цій книжці я побачив спробу поєднати епікурейську етику втіхи та евдемонізм Арістотеля.

Якось я переформулював старе українське прислів‘я: «або фан, або профан». Для мене це значить: якщо люди, які займаються творчістю, від самого процесу (важкої, а почасти й нудної праці) не отримують задоволення і не можуть передати це відчуття фану своїм слухачам, читачам чи глядачам – то вони не професіонали.

Також варто згадати фільм про відому мексиканську художницю Фріду Кало. Ще молодою дівчиною вона прийшла до відомого художника (та свого майбутнього чоловіка) Дієго Ривери, щоб показати свої картини, і спитала – чи варто їй цим займатись далі. Адже в неї було обмаль часу, вона мала сильні болі й знала, що помре молодою, тому не хотіла займатись тим, у чому не буде успішною. Ривера відповів їй: «Ти дарма питаєш. Якщо ти не можеш цим не займатися, то ти будеш цим займатись».

Умовно творчі спеціальності не залишають вибору – людина просто не може цим не займатись. Адже лише це дає справжнє щастя, фан, радість. А якщо ти не отримуєш щастя й не вмієш його передавати іншим – то не треба туди йти.

 

 

 
Якщо люди, які займаються творчістю, від самого процесу не отримують задоволення і не можуть передати це відчуття фану – то вони не професіонали

 

 

Ярослав Рущишин: У мене визначення щастя лишилось таким самим, як і у 18 років, - підприємницьким: роби те, що хочеш, і щоб тобі платили за це великі гроші.

Також я згоден з тим, що треба транслювати іншим своє щастя, бо якщо ти маєш цю енергетику, то вона має з тебе витікати кудись. Як це зробити? Може, створювати якісь інституції, які підвищать рівень щастя людей – такі собі «інституції щастя».

Я вважаю, що є й інші концепції щодо того, як бути в потоці. Наприклад, одну з них пропонує християнство: зупинись,  задумайся, не вимагай більшого, не забувай про служіння.

Колись я читав статтю про користь великих текстів. Коли ти «входиш» у великий текст, нарешті примусивши себе його прочитати, то незабаром починаєш кайфувати, в тебе підключаються емоції, ти починаєш відчувати, що можеш бути продуктивним. Останнім часом ми скочуємось у формат твіт-повідомлень – і це відводить нас від насолоди зануритись і думати.

За першою освітою я бухгалтер. Я страшенно не хотів навчатись цій професії, але вступити туди, куди хочеш, в ті часи було майже неможливо. Протягом навчання я себе примушував читати усі інструкції, і згодом почав кайфувати від них. А через те – полюбив ті дебети з кредитами. І коли вийшов з інституту, непогано розумівся на економіці й на принципах, які у всьому світі працюють однаково, - що дуже мені знадобилось.

 

Також вам можуть бути цікавими такі матеріали:

Анатолій Ахутін: філософія як звернення до основ

Відродження через кризу

Відповідальність як феномен

 

Чи прагнення грошей робить нас нещасними?

 

Ярослав Рущишин: Мені здається, що багато з тих, хто поставив на покуття замість ікони долар, - дуже нещасливі люди. Бо грошей завжди буде недостатньо. Люди, які думають тільки про «хліб насущний»,- завжди будуть голодні.

Це проблема українців – ми не ставимо великих цілей, не ризикуємо, ми боїмось об‘єднуватись заради ризикованих речей, тому й нас є проблема з конкурентоздатністю. Ми не доводимо продукт до ідеалу, а починаємо продавати, як тільки з‘явиться покупець. А потрібно ставити набагато вищі цілі, піднімати свою планку.

 

Вахтанґ Кебуладзе: Багато з нас успадкували з радянського минулого думку, що гроші, успіх та духовність – це речі паралельні. І якщо у сфері бізнесу про це замислюються рідко, то серед письменників та філософів є певний снобізм: «я ж це не за гроші роблю, я великою справою займаюсь». Я проти такого підходу.

По-перше, якщо людина каже, що це не питання грошей, а принципу – то це питання великих грошей. А по-друге, тут є якась фундаментальна нечесність. Адже гроші – це не просто інструмент досягнення якихось власних цілей, а й універсальна шкала оцінювання твоєї реалізації.

Скажімо, я ніколи не хотів отримати великі гроші у спадок, але мені дуже цікаво, щоб мої таланти оцінювались, і щоб ця оцінка зростала. А в сучасному суспільстві немає важливіших оцінок, ніж гроші. Тому я не бачу суперечностей між прагненням до внутрішнього розвитку, щастя, духовності й прагненням до матеріального успіху.

 

 

 
Філософи завжди мислять на двох рівнях: мислять й одночасно мислять про те, як мислять

 

 

Чи можна досягти щастя, контролюючи свою свідомість чи обставини?

 

Ярослав Рущишин: Я з тих, хто відчуває себе щасливим, коли може контролювати зовнішні обставини. Нещодавно я дискутував з американцем, який сказав мені: «Треба просто зупинитись, помолитись – і рішення знайдеться». Я ж, навпаки, докладаю зусиль, щоб усе взяти під контроль, хоча це й неможливо. Визначення тієї межі, де ти ще можеш контролювати ситуацію навколо себе, - є для мене відкритим питанням.

Здається, Пасхавер дав таке визначення різниці між українцем та європейцем: європеєць створює середовище навколо себе, а українець пристосовується до нього. Я намагаюсь творити своє середовище. І хоча мені не завжди вдається все контролювати – не можу сказати, що я нещасливий.

 

Вахтанґ Кебуладзе: Є різні способи ставлення до дійсності. Один з них, більш маскулінний, - коли щастя виникає через контроль над ситуацією. Інший – «розслабся й отримуй задоволення», тобто сприймай те, що приходить, і будь щасливим. Я не можу сказати, що якась із цих формул є переможною. 

Є ще й різні психотипи. Якась людина не може не контролювати, тому стає політиком чи викладачем. А якась, навпаки, хоче «розчинитись» - і обирає інший шлях.

Взагалі, мені не дуже зрозуміле це відчуття повного розчинення, відсутності контролю. Може, тому, що я філософ. Філософське мислення відрізняється від наукового й інших тим, що воно саморефлексійне. Філософи завжди мислять на двох рівнях: ми мислимо й мислимо про те, як ми мислимо. Тому науковець, поринувши у свої дослідження, може не рефлексувати про те, як він це робить. А філософ перебуває у дещо шизоїдальній ситуації: промислює якусь проблему й водночас промислює, як він її промислює. Тобто має одразу два потоки, контролює їх.

До речі, те, що в літературі здається потоком свідомості, насправді часто є імітацією втрати контролю. Якщо уважно читати Пруста чи Джойса, то можна помітити, що вони дуже потужно контролюють свій потік свідомості, і лише з цієї метапозицї вони можуть його описати. В інтелектуальних жанрах літератури контроль завжди є. Чи унеможливлює це щастя? Невідомо.

Коментарі